“Дуже ослаблена країна” “Острів невезіння в океані є, увесь покритий зеленню, абсолютно увесь”, – пригадуються строки з пісні. Саме у такому стані нині перебуває бувший “острів свободи”, Куба.
У березні 2026 року Куба знову опинилася у центрі міжнародної уваги через масштабні енергетичні збої. Лише протягом останнього тижню на острові сталося кілька загальнонаціональних відключень електроенергії, що свідчить про глибоку системну кризу. Зокрема, 21 березня країна пережила вже третій блекаут за місяць, спричинений аварією на теплоелектростанції та загальним колапсом енергомережі. Без світла залишилися більше 10 мільйонів осіб, повідомляє CNN.
Причини цієї ситуації комплексні. З одного боку це критичний знос інфраструктури, з іншого – гострий дефіцит пального. За даними міжнародних джерел, Куба нині виробляє лише близько 40% необхідного обсягу енергії, а імпорт нафти значно скоротився. Додатково ситуацію загострює посилення санкцій США, що обмежують постачання енергоносіїв на острів.
У результаті блекаути на острові тривають по 20 годин на добу, порушуючи роботу лікарень, транспорту та систем водопостачання. Це створює гуманітарний вимір кризи, що вже впливає на соціальну стабільність.
Терміни стабілізації ситуації залишаються невизначеними, що дає президенту США Дональду Трампу багато можливостей для того, аби тиснути на Кубу і домовлятися з кубинським керівництвом з позиції сили.
Й того ж дня, коли у країні стався черговий колапс національної енергосистеми після нещодавнього посилення США нафтового ембарго проти острова, Трамп заявив: йому випаде “честь захопити Кубу”. На запитання журналістів про те, що він мав на увазі, Трамп відповів, що, на його думку, він зможе робити з нею все, що захоче: “Бажаєте знати правду? Нині це дуже ослаблена країна”. Росія завжди кине тебе, синок Між тим президент Куби Мігель Діас-Канель минулого тижня заявив, що протягом трьох місяців на Кубу не надходило паливо через американську блокаду, що довело вже існуючу енергетичну кризу на острові до критичного рівня, пише ВВС.
То що ж нині сталося? Куба значною мірою залежала від імпорту палива, насамперед із Венесуели, поки постачання не припинилося після захоплення Сполученими Штатами президента Ніколаса Мадуро американськими силами на початку січня. Й ось – наслідки.
Росія ж, намагаючись зберегти вплив у “м’якому підбрюшші” Штатів, попри заборону направила до Куби два танкери з нафтою та скрапленим газом. За повідомленням Financial Times, це був танкер Sea Horse під прапором Гонконгу, що перевозив близько 27 тис. тонн російського газу, котрий змінив курс минулого місяця і прямував до Куби. За даними співзасновника TankerTrackers Саміра Мадані, судно мало прибути на острів найближчими днями. Другий корабель – російський танкер Анатолий Колодкин, що перевозить 728 тис. барелів нафти. Його прибуття на Кубу очікувалося на початку квітня.
Втім танкер Sea Horse раптово змінив маршрут і взяв курс на Тринідад і Тобаго, інформує BBC. А танкер Анатолій Колодкін все ще курсує через Атлантику до порту Матансас на Кубі, але змінив пункт призначення на Пуерто-Кабельо у Венесуелі після того, як США офіційно заборонили постачання російської нафти на острів, повідомляє Bloomberg.
Тобто знову вимальовується стара історія, в якій РФ блискавично “кидає” колишніх союзників, як тільки Трамп насупить брови. США потрібна швидка перемога Куба, що розташована приблизно за 150 кілометрів від узбережжя США, є для Сполучених Штатів більмом на оці ще з часів революції під керівництвом Фіделя Кастро 1959 року. Тамтешній комуністичний режим завжди протистояв колись великому впливу США і був наближеним до їх урядів-противників у Москві, Пекіні та Каракасі.
До того ж, відновлення американського впливу тут дуже прагнє діаспора кубинського походження, котра є важливою електоральною групою у США: варто лише згадати про походження чинного держсекретаря Марко Рубіо.
Тому армія Куби нібито готується до “можливої військової агресії” з боку США, – про це у неділю, 22 березня, повідомив заступник міністра закордонних справ Куби Карлос Фернандес де Коссіо в інтерв’ю телеканалу NBC News. “Наші військові завжди готові, і насправді вони готуються в ці дні до можливості військової агресії”, – браво рапортує де Коссіо. За його словами, керівництво країни не може “бути наївними” та нехтувати загрозою збройного конфлікту, особливо зважаючи на “те, що відбувається у всьому світі”.
Крім того, де Коссіо зауважив, що посилення економічного тиску, зокрема обмеження постачання нафти, є “результатом агресії” США проти Куби. “Те, що відбувається сьогодні, полягає в тому, що США погрожують примусовими заходами країнам, які можуть експортувати паливо на Кубу, і саме тому Куба довгий час не отримувала паливо. Це дуже серйозно, і ми діємо так активно, як тільки можемо, щоб впоратися з ситуацією”, – зазначив заступник міністра закордонних справ Куби. За нових складних обставин президент Куби Діас-Канель підтвердив: його уряд нині веде переговори з Вашингтоном. Однак діалог між сторонами відбувається в умовах жорсткого політичного тиску: адже Трамп дійсно заявляв, що США можуть як досягти домовленостей із Кубою, так і ухвалити інші рішення щодо острова.
Водночас кубинський уряд проігнорував прохання Сполучених Штатів надати дозвіл на імпорт дизпалива для генераторів американського диппредставництва, оскільки США продовжили паливну блокаду острова, пише The Washington Post. За словами двох американських чиновників, обізнаних із ситуацією, уряд відхилив рішення, адже Держдеп США розглядав можливість скорочення штату посольства у Гавані через нестачу дизельного пального. Ймовірно, американці вимагатимуть аналогічного скорочення персоналу посольства Куби й у Вашингтоні.
То чи зможе Куба серйозно протистояти Трампу? Як довго такий опір триватиме? І хто його організує?
Наразі перспективним гравцем на кубинській політичній арені, окрім віце-прем’єра Переса-Оліви, вважають онука Рауля Кастро Рауля Гільєрмо, якого називають Ель Кангрехо (Краб). “Все вказує на те, що вони представляють інтереси сім’ї Кастро і в тій чи іншій формі керуватимуть урядом”, – зазначає експерт із Латинської Америки у Міському університеті Нью-Йорка Тед Хенкен. Однак, на його думку, навіть із новим поколінням керманичів структурні реформи на острові можуть бути здійснені не раніше, ніж через декілька років.
Між тим політтехнолог Михайло Шейтельман вказує, що Трамп дуже поспішає, пов’язуючи пошук наступної цілі для США не лише із зовнішньою політикою, а й з американською внутрішньою ситуацією: всередині команди Трампа вже видно розбіжності через війну з Іраном, затягування цього конфлікту б’є по рейтингах республіканців перед проміжними виборами до Конгресу.
Тож до липня Трампу, на його думку, треба показати щось значно відчутніше, ніж іранська історія, котра для американців залишається далекою і не такою емоційно зрозумілою.
Саме тут на авансцену й виходить Куба: вона географічно ближча, давно присутня в американській політичній уяві як ворог. І значно легше вкладається у просту картинку, котру можна вдало пред’явити виборцю Трампа. Й воювати, скоріше за все не треба: острів дійсно може просто впасти у підставлені президентом США долоні.
Ірина Носальська