У Вінниці ветерани, які втратили зір через війну, проходять реабілітацію та вчаться жити заново. Вони не здаються, а освоюють нові навички, аби не просто адаптуватись, а реалізовуватись і надихати інших.

Андрій із Дніпра до поранення створював 3D-графіку для ігор і фільмів. Його найбільша підтримка — дружина Людмила, яка була поруч з першого дня: «Я думав, що ну це майже кінець. Мене дуже сильно підтримувала моя дружина Людмила, була зі мною постійно з самого початку поранення і допомагала знаходити якісь нові ініціативи». Після втрати зору розпочав новий шлях — вчиться гончарства та мріє стати батьком.

Антон із Кропивницького, колишній далекобійник, втратив зір під час евакуації побратимів. Сьогодні — масажист. «Суспільство думає, що незрячий — це кінець, хоч це й насправді найбільша форма інвалідності — насправді — все можливо. Жити, навчатися, подорожувати», — поділився Антон.

Іван із Вінниці був поранений під Бахмутом. Сьогодні — інструктор в етномайстерні, де працює з іншими незрячими ветеранами. Разом вони створюють глиняні вироби — на дотик, на довіру, з півслова.

Усі троє — учасники проєкту «Гончарство в темряві», який ініційований Мінсоцполітики, реалізується Центром соціально-інклюзивного партнерства спільно з артпростором «ЕтноЧари» за підтримки ПРООН в Україні та уряду Швеції.

«Ми навчаємо не лише гончарству. А головному — як знову стати самостійним: орієнтуватись у просторі, готувати їжу, користуватись смартфоном. Світло завжди є. Його видно навіть у темряві, якщо поруч підтримка», — зазначають фахівці Центру.